Автор: Sebastien LeClercq

Du ‘russian jazz/indie’, c’est ce qui m’était annoncé, lorsque j’ai accepté de chroniquer cet opus. Tanya Balakyrska est originaire de Kramatorsk, en Ukraine, mais réside à Dubna (NDR : c’est à 125 kilomètres, au Nord de Moscou). Elle jouit d’une certaine notoriété comme journaliste et bosse comme éditorialiste chez jazz.ru. Après avoir participé à différents projets (NDR : notamment Fan et le trio Yekaterinburg Free-Spoken Band), elle décide de se lancer dans une aventure solo.

Dès les premières notes de « New Horizon », le ton est donné : la musique sera dominée par le jazz. Mais un jazz bien contemporain. Les interventions à la basse et les percus alimentent tout particulièrement ces pulsations rythmiques swinguantes. Une expression sonore sur laquelle vient se poser la voix de Tanya, dont le timbre peut rappeler Sade.

Si « Auburn-haired maiden » lorgne vers la lounge, et pourrait aisément sonoriser un resto branché, « Thank you god » épouse un format plus pop.

Pourtant, si les lyrics sont empreints de poésie, textes pour lesquels elle a reçu le concours de la Canadienne Sienna Dahlen, je ne retrouve pas chez Tanya Balakyrska les sonorités bien spécifiques des pays de l’Est. Et c’est cette identité propre qui manque à cet album qui devrait cependant plaire aux aficionados de Morcheeba voire de Devotchka.

Російська співачка Тетяна Балакирська записала у Львові джазовий альбом «Львівські сесії» (Lviv Sessions) разом з місцевими музикантами. Не минуло й тижня, як його почали транслювати по авторитетних радіостанціях Росії і світу, а журнал «Stereo&video» запропонував видати диск тиражем 123 тис. екземплярів.

Кілька композицій з новенького CD співачка представила на львівському «ДжазБезі». Після виступу кореспондентці ЗІКу вдалося поспілкуватися із виконавицею, що окрім музикування, є ще й одним з найавторитетніших музичних журналістів Росії. 

Розвиток подій навколо альбому став несподіванкою для самої Балакирської, а його створення супроводжувалося ледь не містичними збігами: коштів вдалося зібрати рівно стільки, скільки треба було; бажання записувати у Львові видавалося ірраціональним, але саме місто, як магніт, притягувало Тетяну; дизайн обкладинки, назва теж дісталися напрочуд легко – львівський художник, чию роботу використала Балакирська, подарував їй право використовувати свій живопис. Попри те, що співачка боялася і нервувала, альбом зазвучав і зазвучав з неочікуваним резонансом.

Розмова зі співачкою і джазовою журналісткою видалася цікавою і невимушеною. Тетяна ділилася своїм особистим досвідом і спостереженнями, пов’язаними із музикою, співом, життєвими і професійними цінностями, образом Львова у свідомості росіян та впливом міста на неї саму. А почали ми з вокальної імпровізації.

– Джаз, у першу чергу, – це імпровізація. Музиканти кажуть навіть, що це розмова інструментів. А от вокалісту як бути, аби з інструментами говорити на рівних? Як воно – імпровізувати голосом?

– Ви про вокальну імпровізацію? Мушу обмовитися, що я себе по-справжньому джазовою вокалісткою не вважаю. Я шалено люблю джаз, люблю працювати з джазовими музикантами, я пишу багато про джаз. Але… От естетика джазу не зовсім корелюється із моєю натурою. Скажімо так, я більше тяжію до канадського фольку, інді – якихось таких речей.

Загалом, звісно, імпровізувати доводиться. Але ця імпровізація, як правило, не відбувається за джазовими канонами. Ти подумки підбираєш якісь приємні для слуху звукові послідовності, які тут і зараз будуть доречними. Люблю вислів Пета Метені (американський джазовий гітарист і лідер гурту Pat Metheny Group – ЗІК). Він каже, що грає завжди те, чого хоче його «внутрішній слухач». Якщо «внутрішньому слухачу» все до вподоби, то все гаразд. Я на нього зорієнтована. Намагаюся не грати просто так. Краще промовчати, якщо воно не йде щиро.

Насправді ж я більше все-таки тяжію до якихось композиційних форм, коли є фраза: чітка, точна, ясна. Коли ти однозначно знаєш, що сказати. І вже всередині неї можливі якісь варіації. От якось так, напевно.

– Із музичними інструментами як вдається співіснувати без конкуренції? Зокрема, на живих концертах. Не буває, що вам би хотілося, аби звучало по-одному, а результат інакший?

– Буває. І залежить це від багатьох речей. Залежить від залу – у нього можуть бути різні акустичні характеристики. Він може, наприклад, гудіти дуже сильно. Або, навпаки, звук не поширюється так, як потрібно.

– І що ви робите у цьому випадку?

- А вже нічого не робимо, бо й не можемо якось зарадити. Це вже завдання звукорежисера. Зазвичай усюди, куди я їжджу, є свої звукорежисери. Тому що зі своїм їздити – це додаткова робоча посада. Відповідно, більше витрат на транспорт, проживання, гонорари і таке інше. Тому організатори люблять більше, щоб музиканти приїздили без своїх «звукачів». От ми поки-що так і їздимо. (До слова, насправді є кілька груп музикантів, з якими ми граємо – у Москві, на Уралі й в Україні).

Ще звучання голосу залежить від апаратури – яким буде баланс.

– А на музикантах залежить? Від зіграності колективу?

– Я думаю, що все-таки більше від професійності кожного окремого музиканта. Тому що в основному це дає досвід. Я не думаю, що цьому вчать у вишах, принаймні, українських чи російських. Це здобувається з досвідом, завдяки повазі один до одного. Коли є бажання звучати «ансамблево», а не осібно.

– А ви вчилися співати? Чи воно само вдавалося? Складно було чи легко? Яких зусиль треба було докладати?

– Я вам зараз так скажу. Я закінчила музичну школу. Плюс додатково мала ще один рік у тій ж музичній школі, тому що я нібито готувалася поступати у якийсь більш вищий музичний навчальний заклад. Але почалася криза, усі оці дефолти й інші проблеми. Ми з батьками швиденько передумали і почали шукати мені якусь більш годуючу професію. Тому що обоє моїх батьків – теоретики музики, диригенти і співаки. Батько співав у оперному театрі. І вони мені сказали: «Таню, тобі цього не треба!». Тому що складно, тому що це дуже важкий хліб. Іди-но, доцю, деінде. І я пішла деінде. Як людина підневільна, пішла. Мені навіть 18 не було.

Так що закінчувала я економіко-гуманітарний інститут за спеціальністю викладача іноземної мови і літератури. І навіть, знову ж таки, оскільки себе треба було годувати… (сміється), робила дисертацію. Тобто, почала її робити, але не закінчила. Кинула і пішла в музику.

Тим часом, поки вчилася у школі та інституті – співала у різних ансамблях, переважно естрадних. І так от вдавалося заробляти на життя. Навіть на навчання в інституті вдавалося заробляти.

І оскільки у мене базова освіта була, а обоє батьків – абсолютно першокласні спеціалісти…

– І наслухалися музики з дитинства…

– Так, звісно. З самого малку. У дуже ранньому віці вже бігала по оперному театрі – жила там майже (сміється). Певно, з лона матері ще музику слухала, бо мама завагітніла, коли з батьком вони були студентами музичного училища. Так що я слухала не тільки з народження, а й до цього періоду.

Марта трохи помилилася (ведуча Марта Більська зазначила, що співати Тетяна почала недавно – ЗІК). Я співаю з 14 років, а пишу з 24. Бо так якось вийшло, що вдається складати слова. Комусь це було потрібно, за це погоджувалися платити – то чому б і ні? Можна й писати. Але зараз я вже наїлася журналістики. І я займаюся зараз усім тим, чим, мені видається, треба б було займатись. Тому що за двома зайцями… Можна, але це був би складний варіант.

– Як ви думаєте, може це як покликання? Типу, як би людина не крутилася, все одно прийде до свого призначення – для того, аби бути щасливою.

– Думаю, так. Ви знаєте, я довго сумнівалася – чи варто мені, вже в достатньо солідному, скажімо так, віці все починати спочатку. Я вже зарекомендувала себе як журналіст. Мене люди знали як журналіста і дивувалися: що, вона заспівала? Та я завжди співала, друзі.

Чесно кажучи, я довго сумнівалася. А як на мене дивитимуться тепер? А що подумають? Чи не вирішать, що от, я така уся з себе кар’єристка і тепер мені ось цього ще треба. Тільки в якийсь момент я зрозуміла, що є реакція. І є люди, які цього хочуть. І я хочу! І мені є що сказати. І я знаю, що більше ніхто цього не скаже, можливо, окрім мене. І якось воно так пішло-поїхало… Все більше людей мені говорили, (а це був цілий якийсь великий період у житті, коли звідусіль з’являлися люди, – різні, я багатьох навіть не знала, – і казали: Таню, тобі треба співати!) – перестань займатися дурницями. Я була у Єревані, там просто фантастичний є піаніст – Ваган Айрапетян. Я пам’ятаю, що, власне, після розмови з ним прийняла рішення: досить цих сумнівів, годі, все. Він мене просто навіть якось висварив, що при-пи-няй! Займайся музикою, бо це твоє і якщо не будеш – цей дар в тебе заберуть. Я злякалася і почала співати.

І таке. Якось виходить, що Бог дає. Знайшлися гроші на альбом. Сума, яку я витратила на запис, на музикантів, на аранжування і таке інше – вона взялася від, скажімо так, моїх шанувальників, моїх слухачів. Я просто в Інтернеті написала, що хто хоче, аби я записала альбом – будь-ласка. Туди-то й туди-то можна переказувати кошти. І, власне, потрібна сума, копійка в копійку, назбиралася. Звісно, альбом – це ще й тираж, копірайт, потрібно оформити права, заплатити за зведення. Але стартовий капітал накопичився саме так. І стало легше.

– Моя подруга, слухаючи одного з українських виконавців, описувала його голос як такий, від якого думки відступають і стає м’яко, ніби тобі череп застелили ватою. А у вас який голос? Як він звучить вам і чого б ви від нього хотіли?

– Ооо. Гмм… Які питаннячка… Мене про таке ніхто ще не питав. Зараз подумаю. Я б хотіла напевно… Я знаю, що мені десь вдається якісь дуже інтимні особисті речі проспівувати. Як кажуть – шепотіти просто у вухо. Якась така емоція, напевно, передається. Але мені б хотілося більш вільно ним володіти. З більшою потужністю. Більш непередбачувані речі ним відтворювати. Насправді ж всі розвиваються, всі навчаються. І навіть найдосконаліші музиканти займаються по 7 годин на день. Й кожен знаходить, куди рости…

Якщо чесно, є у мене така не то мрія, не то ціль… Я б хотіла поїхати у студію, де готують вокалістів. Всесвітньо відому, у США. В принципі, ця ціль реальна і думаю, що коли Бог дасть, це станеться. І от їм я розкажу, чого ж я хочу! (сміється)

А поки що те, що є – воно використовується. І користуватися вдається. Хоча насправді це інструмент дуже гнучкий і вдосконалювати його можна всеньке життя. У мене є бажання і є куди рухатися.

– А давайте ще поговоримо про місто. Ви живете у Москві. Як щодо стереотипів про Львів? Бо до нас приїжджають і розказують, що чекали на побої за російську мову в побуті і що в нас тут метро є у формі тризуба з кров’ю москалів по коліна. Чи ще якісь дурниці…

– Суть у тому, що попри повністю російське походження, я українка за паспортом. Хоча у мене бабусі й дідусі – це Воронеж, Свердловськ тощо, народилася я в Україні. Батьки в мене теж росіяни. Народилася у Донецьку, а мама з татом і зараз там живуть. Життя так склалося, що я поїхала у Росію. Це була дуже романтична історія, чого я туди поїхала… Не на заробітки – одразу можу сказати (сміється).

– А можете переповіси, що за історія була?

– Е ні, то буде якось іншим разом. Ну, романтична історія… Все ж й так зрозуміло – навіщо я поїхала! (посміхається, відводячи очі). Але сюди (до Львова – ЗІК) мене завжди вабило. До всього, якесь абсолютно ірраціональне прагнення. Я завжди хотіла у Японію, де я ще таки не побувала. І так само мені завжди хотілося до Львова. Для мене це місто завжди було оповите пеленою якоюсь особливою – не знаю, чому. Не можу сказати. У мене зараз питають: чому вирішила у Львові записувати? У Москві стільки музикантів і стільки студій. Можна би було десь безкоштовно, десь домовитися… Я кожен раз, як сюди приїжджаю, відчуваю, що в мені ніби щось клацає – стає більше натхнення, більше свободи. Хлопці мене зацікавили страшенно тим, що і як вони грають. Ігор Гнидин – ми ледь не поріднилися. Юра Середин так само. Молодюсінький хлопець, але часом такі речі видає, що диву даєшся. Алекс Максимів, котрий теж іноземець. І він чомусь таки живе тут! Не випадково ж.

Що стосується того, якої думки про Львів музиканти і загалом росіяни (хмикає). Я кілька разів уже радила «ДжазБезу», кого привезти з Росії. І кожен раз, як хтось сюди їде і вертається, кажуть: «Та не вірте ви нікому! Це узагалі незрозуміло хто вигадує – ці чутки». Тут усім раді, всі посміхаються. Допоможуть, коли загубишся чи форсмажор якийсь непередбачуваний. Багато гостинності. І не тому, що ти приїхав і тебе як в оранжереї оберігають організатори – ні. Просто – на вулиці, у громадському транспорті.

Мені, здається, що є оця душевна чуйність один до одного. Бабця стоїть, їй зле стало – біля неї десять людей зупиниться: «Бабусю, вам погано? Що з вами?». Люди ходять до церкви по неділях, а це щось та й означає. Небагато де таке ще зустрінеш насправді. Особливе тут місце все-таки, мені здається.

Я ще що хотіла сказати. Коли останню пісню записувала тут, то ще не знала, як назвати альбом. У мене не було обкладинки. Я хотіла спочатку якось програмно назвати – однойменно з піснею котроюсь чи що. Роздумуючи, ходила якось по вулиці Вірменській і зайшла до галереї «Зелена канапа». І там була виставка Олега Гижого. Це таке світло променилося з цих полотен! (захоплено) Я не могла звідтіля піти! Вони, звісно, коштували трішки більше, ніж я собі могла дозволити… Але я думаю: «Ось! Це воно! Мені б це не обкладинку»! І я б тоді назвала, що це «Львівські сесії!». Ну бо що? Музиканти звідси, звукорежисери місцеві, записували тут. І я знайшла контакти, написала художнику, на яких умовах можна використовувати його картину. Він дав можливість зробити це безкоштовно. Така от історія! Як після цього не любити Львів?..

– Розкажіть більш детально про Lviv Sessions

– Ви знаєте, ще таки хочу вам дещо розповісти. Це дещо, чого сама не очікувала. Я доволі рівної про себе думки. Добре знаю, що музиканти, з якими граю, – вони класні, вони професійні. Але, знаєте, завжди думаю: чи відповідаємо ми європейським стандартам? Тому рівню актуальності, який зараз за кордоном, бо там індустрія більш розвинена і дещо все по-іншому. Я хвилювалася. От що у нас, все-таки, вдалося? Музика є, але як воно звучатиме – зі сторони спеціалістів?.. І я страшенно переживала. Жахливо переживала.

Але виходить натомість от що. За минулий тиждень вийшло 5 ефірів. У різних країнах, по різних радіостанціях – всього лише за тиждень. Вірменія, Таллінн, у Росії, здається, три ефіри вже було. На великих радіостанціях – «Радіо Росії», «Срібний дощ». Якось воно посипалося. Журнал «Stereo&video» захотів видати альбом додатком до свіжого випуску тиражем 123 тис. екземплярів. Ну і от. Від подиву мені рот як відкрився, так досі і не закривається.

– А не страшно? Аби подальші записи були успішними, вам треба буде стрибнути вище голови, підняти й так високу планку. Це ж велика відповідальність.

– Дуже велика. От я до сих пір не можу повірити, що всі ці люди просто так взяли і допомогли. Ой, це ось не треба писати (сміється). Насправді, це чудо для мене. Бо я не на стільки хорошої про себе думки. Ну, але виходить, що вдалося таки.

– От знаєте, в «Дзизі» дають такі кавові гадання – випадкові цитати з різних книг. Мені одного разу трапилася така: «Кожен воїн світла вже приходив до висновку, що він – не воїн світла. Ось тому він і має право називатися воїном світла, тому що пройшов усе це і не втратив надії стати кращим, ніж був дотепер». Зайва впевненість у собі може засліпити. Так що, може, й найкраще, що ви про себе саме такої думки, як є.

– Можливо й так. Я ще можу сказати, поклавши руку на серце, що у кожну пісню, кожен дубль, кожен бек-вокал, який записувався, дуже багато вклала. Не просто намагалася заспівати, щоб звучало добре. Я постаралася максимально з любов’ю оце все робити.

– До речі, як загалом записувались? Чи потрібно було по кілька разів переспівувати, щоб добитися потрібного результату?

– Записували ми так, дивіться. Спочатку музиканти прийшли, зіграли і все. Коли вони записались, щоб мені ніхто не заважав, я зверху писала вокал. Ще там звучить труба – запис нам прислав мій улюблений узагалі харківський трубач Діма Бондарьов. Він свою партію поштою надіслав.

– Ви раніше згадували про європейських спеціалістів, їх оцінку. Перед «ДжазБезом» організатори зазначали – нові тенденції з Нью-Йорку приходять. А всі решта повторюють. Ви не боїтеся вторинності? Може, це зайве – занадто довіряти спеціалістам. Бо не зможете, як наслідок, зробити щось своє і неповторне. На скільки для вас важливий чужий авторитет?

– Я не можу поки-що себе назвати людиною, що прагне експериментів. Я швидше намагаюся виразити конкретну думку. У мене пісні. Це не просто вокал і музика. Це пісні і вони про щось. І, як правило, вони про щось важливе. Якщо це доречно, іноді бувають експерименти. Якщо ні – я просто співаю так, аби зачепило за живе і слухача, і мене саму.

Щодо новаторства – так, ми намагаємося слухати, що є нового. І в Нью-Йорку дуже цікава експериментальна школа. Але більше усе-таки, мені, здається, новаторства у Європі. Норвежці, німці, датчани і, звісно, Великобританія. Слава Богу, що у мене є ще друга професія, завдяки якій я можу їздити на усілякі фестивалі, слухати, насичуватися. Кожного разу приїжджаю з такими, знаєте, провітреними мізками, коли нове натхнення отримуєш. От зараз шалено хочеться написати уже пісні для другого альбому. Тому що хочеться швидше продовжувати, робити щось нове.

Є така теорія, що коли багато людей вкладають душу й емоції у певне середовище, формуючи його, потім те середовище отримує ледь не власну свідомість і починає впливати на людей. Таке енергетичне поле утворюється у різних масштабах, територіальному і часовому просторі. На концертах і в натовпі, як підтверджують дослідники психології мас. У місті як соціокультурному центрі, котрий формується під впливом не одного покоління. Подібна магія є й у Львова. Місто, яке творили різні люди у різному культурному та історичному контексті, зараз приваблює до себе певний тип людей. І береже їх, як янгол-охоронець. Схоже на те, що Тетяна Балакирська – одна з цих львівських улюблениць. І в них із Львовом усе взаємно.

Розмовляла Василина Думан, 
Західна інформаційна корпорація

Спасибо Ольге Чебоненко, Наташе Агафоновой (на фото внизу справа) и всем, кто пришёл 17-го декабря. Надеюсь, будем продолжать!

Альбом записувався у Львові на Fonia Records, а зводився в Києві. Виданий у вересні, він вже виявився настільки успішним, що перевершив всі сподівання музикантів: спочатку його видали традиційним тисячним тиражем, але його взяв собі за музичний додаток журнал «Stereo & Video», в один момент збільшивши його тираж до своїх 123 тисяч. Після цього він, зрозуміло, не зилишився непоміченим, і про нього почали говорити джазові медіа від Естонії до Індонезії.

Дві з поміщених на альбомі пісень написані спільно з канадською пісняркою Сієнною Далєн (Sienna Dahlen), три — на тексти класика американського верлібру Едварда Каммінґса, решта текстів, теж англомовні, належать самій Тетяні. Загалом мені важко підібрати інший епітет до її пісень, крім як «душевні». Тетяні вдалося поєднати музичну легкість з не-попсовістю: при м’якому вокалі, виразних і простих мелодіях, просторових аранжуваннях пісні заставляють зберігати концентрацію, попри позірно легке звучання вони досить напружені всередині.
На концерті пісні, правда, звучали зовсім по-іншому, ніж на альбомі. Музиканти увійшли в концертний раж і і врубали джазу суттєво розгнузданішого, ніж на альбомі. І, схоже, недооцінили враження, яке можуть справити на публіку, бо підготували тільки чотири композиції. Коли їх стали кликати на біс — довелося грати по другому колу. І хоч альбом можна безплатно скачати на сайті Тетяни Балакирської та інших, слухачі після концерту киулися розкуповувати компакти й вишикувалися в чергу за автографами.