Песня «New Horizon» с альбома «Lviv Sessions» размещена в разделе «Download of the Day» главного джазового интернет-ресурса планеты — Allaboutjazz.com. Комментарии редактора раздела Дейва Самнера:

Этот вокальный трек немного отклоняется от джаза в сторону smooth contemporary, но всё же в нём есть своя изюминка. И хотя это не моя музыка, я счёл эту песню очень приятной и решил найти для неё место в нашем разделе.

Tanya Balakyrska kommer fra Ukraina, men har tilhold i Moskva. Som man ser av tittelen pa denne innspilligen, er den innspilt i hennes hjemland, i byen Lviv, en by som pa mange mater er blitt et jazzsentrum utenfor hovedstaden. Siden all teksten som dreier seg om musikerne star pa russisk, sa har denne anmelder visse problemer med a tyde navn og instrumenter, men det er heller ikke sa farlig, sa lenge dette pa mange mater star og faller pa Tanyas sangkvaliteter.

Bandet bestar av gitar, bass, keyboards og trommer, og mye hores ut som det er tatt ut fra Joni Mitchells periode etter 1980.

Men Tanya Balakyrska har en flott stemme som passer perfekt inn i det stoffet hum har valgt. Det er mye Joni Mitchell i maten hun fraserer og lager melodier pa. Spesielt er dette framtredende i lata «Once Like A Spark» med tekst av E.E.Cummings of Sienna Dahlen og Tanyas «Auburn-Haired Maiden».

Og nar gitaristen legger seg tett opp til Pat Metheny, slik han framsto pa liveplata «Snadows And Light» (1980), sa blir dette nesten en slags deja vu.
Alle musikerne bidrar fint, bade som solister og som et kollektiv, selv om det hele blir veldig 80/90-talls voksenpop.

Som jazzplate vil nok denne bli forbigatt mest i stillhet, men som popmusikk for oss som har passert 50, later dette fint. Tanya Balakyrska har en nydelig og voksen stemme som mestrer dette stoffet pa en ytterst profesjonell mate. La ga at ikke alle latene holder like hoy standard, noe har en tendens til a falle litt inn i Melodi Grand Prix-gaten, men pa sitt beste er dette mer enn godkjent. Et hyggelig bekjentskap.

Альбом «Lviv Sessions» наконец-то появился в международных онлайн-магазинах!
29 января 2012 — официальная дата цифрового релиза альбома.

Amazon • iTunes • Deezer • Rhapsody • Emusic

Автор: Sebastien LeClercq

Du ‘russian jazz/indie’, c’est ce qui m’était annoncé, lorsque j’ai accepté de chroniquer cet opus. Tanya Balakyrska est originaire de Kramatorsk, en Ukraine, mais réside à Dubna (NDR : c’est à 125 kilomètres, au Nord de Moscou). Elle jouit d’une certaine notoriété comme journaliste et bosse comme éditorialiste chez jazz.ru. Après avoir participé à différents projets (NDR : notamment Fan et le trio Yekaterinburg Free-Spoken Band), elle décide de se lancer dans une aventure solo.

Dès les premières notes de « New Horizon », le ton est donné : la musique sera dominée par le jazz. Mais un jazz bien contemporain. Les interventions à la basse et les percus alimentent tout particulièrement ces pulsations rythmiques swinguantes. Une expression sonore sur laquelle vient se poser la voix de Tanya, dont le timbre peut rappeler Sade.

Si « Auburn-haired maiden » lorgne vers la lounge, et pourrait aisément sonoriser un resto branché, « Thank you god » épouse un format plus pop.

Pourtant, si les lyrics sont empreints de poésie, textes pour lesquels elle a reçu le concours de la Canadienne Sienna Dahlen, je ne retrouve pas chez Tanya Balakyrska les sonorités bien spécifiques des pays de l’Est. Et c’est cette identité propre qui manque à cet album qui devrait cependant plaire aux aficionados de Morcheeba voire de Devotchka.

Російська співачка Тетяна Балакирська записала у Львові джазовий альбом «Львівські сесії» (Lviv Sessions) разом з місцевими музикантами. Не минуло й тижня, як його почали транслювати по авторитетних радіостанціях Росії і світу, а журнал «Stereo&video» запропонував видати диск тиражем 123 тис. екземплярів.

Кілька композицій з новенького CD співачка представила на львівському «ДжазБезі». Після виступу кореспондентці ЗІКу вдалося поспілкуватися із виконавицею, що окрім музикування, є ще й одним з найавторитетніших музичних журналістів Росії. 

Розвиток подій навколо альбому став несподіванкою для самої Балакирської, а його створення супроводжувалося ледь не містичними збігами: коштів вдалося зібрати рівно стільки, скільки треба було; бажання записувати у Львові видавалося ірраціональним, але саме місто, як магніт, притягувало Тетяну; дизайн обкладинки, назва теж дісталися напрочуд легко – львівський художник, чию роботу використала Балакирська, подарував їй право використовувати свій живопис. Попри те, що співачка боялася і нервувала, альбом зазвучав і зазвучав з неочікуваним резонансом.

Розмова зі співачкою і джазовою журналісткою видалася цікавою і невимушеною. Тетяна ділилася своїм особистим досвідом і спостереженнями, пов’язаними із музикою, співом, життєвими і професійними цінностями, образом Львова у свідомості росіян та впливом міста на неї саму. А почали ми з вокальної імпровізації.

– Джаз, у першу чергу, – це імпровізація. Музиканти кажуть навіть, що це розмова інструментів. А от вокалісту як бути, аби з інструментами говорити на рівних? Як воно – імпровізувати голосом?

– Ви про вокальну імпровізацію? Мушу обмовитися, що я себе по-справжньому джазовою вокалісткою не вважаю. Я шалено люблю джаз, люблю працювати з джазовими музикантами, я пишу багато про джаз. Але… От естетика джазу не зовсім корелюється із моєю натурою. Скажімо так, я більше тяжію до канадського фольку, інді – якихось таких речей.

Загалом, звісно, імпровізувати доводиться. Але ця імпровізація, як правило, не відбувається за джазовими канонами. Ти подумки підбираєш якісь приємні для слуху звукові послідовності, які тут і зараз будуть доречними. Люблю вислів Пета Метені (американський джазовий гітарист і лідер гурту Pat Metheny Group – ЗІК). Він каже, що грає завжди те, чого хоче його «внутрішній слухач». Якщо «внутрішньому слухачу» все до вподоби, то все гаразд. Я на нього зорієнтована. Намагаюся не грати просто так. Краще промовчати, якщо воно не йде щиро.

Насправді ж я більше все-таки тяжію до якихось композиційних форм, коли є фраза: чітка, точна, ясна. Коли ти однозначно знаєш, що сказати. І вже всередині неї можливі якісь варіації. От якось так, напевно.

– Із музичними інструментами як вдається співіснувати без конкуренції? Зокрема, на живих концертах. Не буває, що вам би хотілося, аби звучало по-одному, а результат інакший?

– Буває. І залежить це від багатьох речей. Залежить від залу – у нього можуть бути різні акустичні характеристики. Він може, наприклад, гудіти дуже сильно. Або, навпаки, звук не поширюється так, як потрібно.

– І що ви робите у цьому випадку?

- А вже нічого не робимо, бо й не можемо якось зарадити. Це вже завдання звукорежисера. Зазвичай усюди, куди я їжджу, є свої звукорежисери. Тому що зі своїм їздити – це додаткова робоча посада. Відповідно, більше витрат на транспорт, проживання, гонорари і таке інше. Тому організатори люблять більше, щоб музиканти приїздили без своїх «звукачів». От ми поки-що так і їздимо. (До слова, насправді є кілька груп музикантів, з якими ми граємо – у Москві, на Уралі й в Україні).

Ще звучання голосу залежить від апаратури – яким буде баланс.

– А на музикантах залежить? Від зіграності колективу?

– Я думаю, що все-таки більше від професійності кожного окремого музиканта. Тому що в основному це дає досвід. Я не думаю, що цьому вчать у вишах, принаймні, українських чи російських. Це здобувається з досвідом, завдяки повазі один до одного. Коли є бажання звучати «ансамблево», а не осібно.

– А ви вчилися співати? Чи воно само вдавалося? Складно було чи легко? Яких зусиль треба було докладати?

– Я вам зараз так скажу. Я закінчила музичну школу. Плюс додатково мала ще один рік у тій ж музичній школі, тому що я нібито готувалася поступати у якийсь більш вищий музичний навчальний заклад. Але почалася криза, усі оці дефолти й інші проблеми. Ми з батьками швиденько передумали і почали шукати мені якусь більш годуючу професію. Тому що обоє моїх батьків – теоретики музики, диригенти і співаки. Батько співав у оперному театрі. І вони мені сказали: «Таню, тобі цього не треба!». Тому що складно, тому що це дуже важкий хліб. Іди-но, доцю, деінде. І я пішла деінде. Як людина підневільна, пішла. Мені навіть 18 не було.

Так що закінчувала я економіко-гуманітарний інститут за спеціальністю викладача іноземної мови і літератури. І навіть, знову ж таки, оскільки себе треба було годувати… (сміється), робила дисертацію. Тобто, почала її робити, але не закінчила. Кинула і пішла в музику.

Тим часом, поки вчилася у школі та інституті – співала у різних ансамблях, переважно естрадних. І так от вдавалося заробляти на життя. Навіть на навчання в інституті вдавалося заробляти.

І оскільки у мене базова освіта була, а обоє батьків – абсолютно першокласні спеціалісти…

– І наслухалися музики з дитинства…

– Так, звісно. З самого малку. У дуже ранньому віці вже бігала по оперному театрі – жила там майже (сміється). Певно, з лона матері ще музику слухала, бо мама завагітніла, коли з батьком вони були студентами музичного училища. Так що я слухала не тільки з народження, а й до цього періоду.

Марта трохи помилилася (ведуча Марта Більська зазначила, що співати Тетяна почала недавно – ЗІК). Я співаю з 14 років, а пишу з 24. Бо так якось вийшло, що вдається складати слова. Комусь це було потрібно, за це погоджувалися платити – то чому б і ні? Можна й писати. Але зараз я вже наїлася журналістики. І я займаюся зараз усім тим, чим, мені видається, треба б було займатись. Тому що за двома зайцями… Можна, але це був би складний варіант.

– Як ви думаєте, може це як покликання? Типу, як би людина не крутилася, все одно прийде до свого призначення – для того, аби бути щасливою.

– Думаю, так. Ви знаєте, я довго сумнівалася – чи варто мені, вже в достатньо солідному, скажімо так, віці все починати спочатку. Я вже зарекомендувала себе як журналіст. Мене люди знали як журналіста і дивувалися: що, вона заспівала? Та я завжди співала, друзі.

Чесно кажучи, я довго сумнівалася. А як на мене дивитимуться тепер? А що подумають? Чи не вирішать, що от, я така уся з себе кар’єристка і тепер мені ось цього ще треба. Тільки в якийсь момент я зрозуміла, що є реакція. І є люди, які цього хочуть. І я хочу! І мені є що сказати. І я знаю, що більше ніхто цього не скаже, можливо, окрім мене. І якось воно так пішло-поїхало… Все більше людей мені говорили, (а це був цілий якийсь великий період у житті, коли звідусіль з’являлися люди, – різні, я багатьох навіть не знала, – і казали: Таню, тобі треба співати!) – перестань займатися дурницями. Я була у Єревані, там просто фантастичний є піаніст – Ваган Айрапетян. Я пам’ятаю, що, власне, після розмови з ним прийняла рішення: досить цих сумнівів, годі, все. Він мене просто навіть якось висварив, що при-пи-няй! Займайся музикою, бо це твоє і якщо не будеш – цей дар в тебе заберуть. Я злякалася і почала співати.

І таке. Якось виходить, що Бог дає. Знайшлися гроші на альбом. Сума, яку я витратила на запис, на музикантів, на аранжування і таке інше – вона взялася від, скажімо так, моїх шанувальників, моїх слухачів. Я просто в Інтернеті написала, що хто хоче, аби я записала альбом – будь-ласка. Туди-то й туди-то можна переказувати кошти. І, власне, потрібна сума, копійка в копійку, назбиралася. Звісно, альбом – це ще й тираж, копірайт, потрібно оформити права, заплатити за зведення. Але стартовий капітал накопичився саме так. І стало легше.

– Моя подруга, слухаючи одного з українських виконавців, описувала його голос як такий, від якого думки відступають і стає м’яко, ніби тобі череп застелили ватою. А у вас який голос? Як він звучить вам і чого б ви від нього хотіли?

– Ооо. Гмм… Які питаннячка… Мене про таке ніхто ще не питав. Зараз подумаю. Я б хотіла напевно… Я знаю, що мені десь вдається якісь дуже інтимні особисті речі проспівувати. Як кажуть – шепотіти просто у вухо. Якась така емоція, напевно, передається. Але мені б хотілося більш вільно ним володіти. З більшою потужністю. Більш непередбачувані речі ним відтворювати. Насправді ж всі розвиваються, всі навчаються. І навіть найдосконаліші музиканти займаються по 7 годин на день. Й кожен знаходить, куди рости…

Якщо чесно, є у мене така не то мрія, не то ціль… Я б хотіла поїхати у студію, де готують вокалістів. Всесвітньо відому, у США. В принципі, ця ціль реальна і думаю, що коли Бог дасть, це станеться. І от їм я розкажу, чого ж я хочу! (сміється)

А поки що те, що є – воно використовується. І користуватися вдається. Хоча насправді це інструмент дуже гнучкий і вдосконалювати його можна всеньке життя. У мене є бажання і є куди рухатися.

– А давайте ще поговоримо про місто. Ви живете у Москві. Як щодо стереотипів про Львів? Бо до нас приїжджають і розказують, що чекали на побої за російську мову в побуті і що в нас тут метро є у формі тризуба з кров’ю москалів по коліна. Чи ще якісь дурниці…

– Суть у тому, що попри повністю російське походження, я українка за паспортом. Хоча у мене бабусі й дідусі – це Воронеж, Свердловськ тощо, народилася я в Україні. Батьки в мене теж росіяни. Народилася у Донецьку, а мама з татом і зараз там живуть. Життя так склалося, що я поїхала у Росію. Це була дуже романтична історія, чого я туди поїхала… Не на заробітки – одразу можу сказати (сміється).

– А можете переповіси, що за історія була?

– Е ні, то буде якось іншим разом. Ну, романтична історія… Все ж й так зрозуміло – навіщо я поїхала! (посміхається, відводячи очі). Але сюди (до Львова – ЗІК) мене завжди вабило. До всього, якесь абсолютно ірраціональне прагнення. Я завжди хотіла у Японію, де я ще таки не побувала. І так само мені завжди хотілося до Львова. Для мене це місто завжди було оповите пеленою якоюсь особливою – не знаю, чому. Не можу сказати. У мене зараз питають: чому вирішила у Львові записувати? У Москві стільки музикантів і стільки студій. Можна би було десь безкоштовно, десь домовитися… Я кожен раз, як сюди приїжджаю, відчуваю, що в мені ніби щось клацає – стає більше натхнення, більше свободи. Хлопці мене зацікавили страшенно тим, що і як вони грають. Ігор Гнидин – ми ледь не поріднилися. Юра Середин так само. Молодюсінький хлопець, але часом такі речі видає, що диву даєшся. Алекс Максимів, котрий теж іноземець. І він чомусь таки живе тут! Не випадково ж.

Що стосується того, якої думки про Львів музиканти і загалом росіяни (хмикає). Я кілька разів уже радила «ДжазБезу», кого привезти з Росії. І кожен раз, як хтось сюди їде і вертається, кажуть: «Та не вірте ви нікому! Це узагалі незрозуміло хто вигадує – ці чутки». Тут усім раді, всі посміхаються. Допоможуть, коли загубишся чи форсмажор якийсь непередбачуваний. Багато гостинності. І не тому, що ти приїхав і тебе як в оранжереї оберігають організатори – ні. Просто – на вулиці, у громадському транспорті.

Мені, здається, що є оця душевна чуйність один до одного. Бабця стоїть, їй зле стало – біля неї десять людей зупиниться: «Бабусю, вам погано? Що з вами?». Люди ходять до церкви по неділях, а це щось та й означає. Небагато де таке ще зустрінеш насправді. Особливе тут місце все-таки, мені здається.

Я ще що хотіла сказати. Коли останню пісню записувала тут, то ще не знала, як назвати альбом. У мене не було обкладинки. Я хотіла спочатку якось програмно назвати – однойменно з піснею котроюсь чи що. Роздумуючи, ходила якось по вулиці Вірменській і зайшла до галереї «Зелена канапа». І там була виставка Олега Гижого. Це таке світло променилося з цих полотен! (захоплено) Я не могла звідтіля піти! Вони, звісно, коштували трішки більше, ніж я собі могла дозволити… Але я думаю: «Ось! Це воно! Мені б це не обкладинку»! І я б тоді назвала, що це «Львівські сесії!». Ну бо що? Музиканти звідси, звукорежисери місцеві, записували тут. І я знайшла контакти, написала художнику, на яких умовах можна використовувати його картину. Він дав можливість зробити це безкоштовно. Така от історія! Як після цього не любити Львів?..

– Розкажіть більш детально про Lviv Sessions

– Ви знаєте, ще таки хочу вам дещо розповісти. Це дещо, чого сама не очікувала. Я доволі рівної про себе думки. Добре знаю, що музиканти, з якими граю, – вони класні, вони професійні. Але, знаєте, завжди думаю: чи відповідаємо ми європейським стандартам? Тому рівню актуальності, який зараз за кордоном, бо там індустрія більш розвинена і дещо все по-іншому. Я хвилювалася. От що у нас, все-таки, вдалося? Музика є, але як воно звучатиме – зі сторони спеціалістів?.. І я страшенно переживала. Жахливо переживала.

Але виходить натомість от що. За минулий тиждень вийшло 5 ефірів. У різних країнах, по різних радіостанціях – всього лише за тиждень. Вірменія, Таллінн, у Росії, здається, три ефіри вже було. На великих радіостанціях – «Радіо Росії», «Срібний дощ». Якось воно посипалося. Журнал «Stereo&video» захотів видати альбом додатком до свіжого випуску тиражем 123 тис. екземплярів. Ну і от. Від подиву мені рот як відкрився, так досі і не закривається.

– А не страшно? Аби подальші записи були успішними, вам треба буде стрибнути вище голови, підняти й так високу планку. Це ж велика відповідальність.

– Дуже велика. От я до сих пір не можу повірити, що всі ці люди просто так взяли і допомогли. Ой, це ось не треба писати (сміється). Насправді, це чудо для мене. Бо я не на стільки хорошої про себе думки. Ну, але виходить, що вдалося таки.

– От знаєте, в «Дзизі» дають такі кавові гадання – випадкові цитати з різних книг. Мені одного разу трапилася така: «Кожен воїн світла вже приходив до висновку, що він – не воїн світла. Ось тому він і має право називатися воїном світла, тому що пройшов усе це і не втратив надії стати кращим, ніж був дотепер». Зайва впевненість у собі може засліпити. Так що, може, й найкраще, що ви про себе саме такої думки, як є.

– Можливо й так. Я ще можу сказати, поклавши руку на серце, що у кожну пісню, кожен дубль, кожен бек-вокал, який записувався, дуже багато вклала. Не просто намагалася заспівати, щоб звучало добре. Я постаралася максимально з любов’ю оце все робити.

– До речі, як загалом записувались? Чи потрібно було по кілька разів переспівувати, щоб добитися потрібного результату?

– Записували ми так, дивіться. Спочатку музиканти прийшли, зіграли і все. Коли вони записались, щоб мені ніхто не заважав, я зверху писала вокал. Ще там звучить труба – запис нам прислав мій улюблений узагалі харківський трубач Діма Бондарьов. Він свою партію поштою надіслав.

– Ви раніше згадували про європейських спеціалістів, їх оцінку. Перед «ДжазБезом» організатори зазначали – нові тенденції з Нью-Йорку приходять. А всі решта повторюють. Ви не боїтеся вторинності? Може, це зайве – занадто довіряти спеціалістам. Бо не зможете, як наслідок, зробити щось своє і неповторне. На скільки для вас важливий чужий авторитет?

– Я не можу поки-що себе назвати людиною, що прагне експериментів. Я швидше намагаюся виразити конкретну думку. У мене пісні. Це не просто вокал і музика. Це пісні і вони про щось. І, як правило, вони про щось важливе. Якщо це доречно, іноді бувають експерименти. Якщо ні – я просто співаю так, аби зачепило за живе і слухача, і мене саму.

Щодо новаторства – так, ми намагаємося слухати, що є нового. І в Нью-Йорку дуже цікава експериментальна школа. Але більше усе-таки, мені, здається, новаторства у Європі. Норвежці, німці, датчани і, звісно, Великобританія. Слава Богу, що у мене є ще друга професія, завдяки якій я можу їздити на усілякі фестивалі, слухати, насичуватися. Кожного разу приїжджаю з такими, знаєте, провітреними мізками, коли нове натхнення отримуєш. От зараз шалено хочеться написати уже пісні для другого альбому. Тому що хочеться швидше продовжувати, робити щось нове.

Є така теорія, що коли багато людей вкладають душу й емоції у певне середовище, формуючи його, потім те середовище отримує ледь не власну свідомість і починає впливати на людей. Таке енергетичне поле утворюється у різних масштабах, територіальному і часовому просторі. На концертах і в натовпі, як підтверджують дослідники психології мас. У місті як соціокультурному центрі, котрий формується під впливом не одного покоління. Подібна магія є й у Львова. Місто, яке творили різні люди у різному культурному та історичному контексті, зараз приваблює до себе певний тип людей. І береже їх, як янгол-охоронець. Схоже на те, що Тетяна Балакирська – одна з цих львівських улюблениць. І в них із Львовом усе взаємно.

Розмовляла Василина Думан, 
Західна інформаційна корпорація

Спасибо Ольге Чебоненко, Наташе Агафоновой (на фото внизу справа) и всем, кто пришёл 17-го декабря. Надеюсь, будем продолжать!